Володимир Комаровський про «Соло жайворонка», реальні історії та творчий шлях у літературу
З 1985 року ми працювали разом під одним дахом обласної газети «Червоний прапор». Відтоді наші шляхи не розходилися, ми на «ти», навіть стали кумами. Я молодший, досі в журналістиці, а інтерв’ю беру у Володимира Комаровського – заслуженого журналіста України, письменника, лауреата Всеукраїнського літературного конкурсу імені Михайла Коцюбинського 2023 року в номінації «художня проза» за книгу «До берега правди. Невигадані історії». Цього літа світ побачила її сестра – «Соло жайворонка. Невигадані історії». Обидві книги – доволі об’ємні, налічують 440 і 448 сторінок, виконані в нестандартному, трохи більшому форматі.
Після нашої розмови надійшла новина: з «Соло жайворонка» Володимир потрапив до фіналу Міжнародного літературного конкурсу «Крилатий Лев» і став його дипломантом.
Отже, розпочнемо нашу розмову!
Про жайворонка, який співає всім нам
– Володю, чому ти обрав таку назву для книги – «Соло жайворонка»? Про що і кому співає твій жайворонок?
– Назва – це ім’я твору. Мені було складно з назвою першої художньої книги, яка вийшла 8 квітня 2022 року. Тоді я назвав її «Посіяна гривня», за однойменним оповіданням.
Сюжет в ній комічний: до баби Стефи прийшов сільський колій Стецько, щоб випити за те, що раніше він заколов кабана. Але через короткий день і поспіх не встиг це зробити раніше. Господиня сама була не в собі – їй перед тим принесла листоноша куцу пенсію, яку вона якось посіяла у дворі. Йшла мова про металеву гривню з ликом Володимира Великого, хрестителя Русі. Її баба Стефа втратила, а допомагала їй шукати сусідка Марія. Потім обидві стали просити Стецька допомогти в цій ситуації.
Це, передусім, докір владі, яка за роки незалежності залишила багатьох у злиднях. Але саме тоді на Україну напала орда варварів із півночі – з Росії. Все трималося на волоску: бути вільними чи опинитися під Москвою або загинути. Тоді я подумав, що не варто зараз звинувачувати владу за мізерні пенсії, хай краще вберегти країну. І досі картую себе, що змінив назву першої книги. Бо навіть у війну влада краде безсоромно, жадібно накопичуючи маєтки і рахунки.
«Соло жайворонка» – одна з дев’яти оповідань другої книги. Там також є дві повісті, два есе і двадцять чотири короткі й довші історії, які писав з газети «Червоний прапор» (пізніше «Вільне слово») протягом 39 років.
Ці короткі історії я назвав оповідятами, а більші – переростками. Вони поєднують сміх і гріх, курйози і неймовірне, де був безпосереднім учасником чи глядачем. Розказують про те, що викликає гордість чи сором перед європейськими цінностями, із честю і совістю. Це своєрідні словесні образи радянщини, її керівників і солдатських порядків, а також нашого часу із його «родовими плямами».
Чому назва «Соло жайворонка»? Саме це оповідання я написав першим після «До берега правди». Воно філософське, з достовірними образами персонажів, одне з найдорожчих у моїй творчості. Воно було моїм дебютом у літературно-мистецькому і громадсько-політичному часописі Національної спілки письменників України «Дзвін». Потім вийшли ще «Спрагле зело», «Дві свічки сеньйори Федори» і повість «Борг милосердя».
Оповідання привернуло увагу Романа Горака – одного з найстарших представників письменницької гвардії України, дослідника Івана Франка. Він хотів ознайомитися з усією моєю творчістю, але минулого листопада Господь забрав його. Жайворонок співає всім нам, але ми занурені в айфони і часто не чуємо цієї пісні. Це ода природі і простим сільським людям, вдячність їм за те, що ріс у цій атмосфері, що бачив і чув, і тепер зберігаю спогади.
Від записів у шкільних зошитах до літературного дебюту
– Коли ти відчув потяг до чогось зовсім іншого, ніж журналістика? Можеш згадати, як це було?
– Мене тягнуло до письменництва ще з дитинства. Ще хлопчаком я уважно слухав історії від дядьків із сусідніх вулиць, які приходили до нас з двох причин.
По-перше, тато працював у німецького фермера Оскара Перґанде і привіз додому машинку для стрижки волосся «Зінґер». Завдяки цьому він став дармовим цирульником, і мамина кухня перетворювалася на перукарню перед святами.
По-друге, тато щороку садив на городі високий лапатий тютюн. Ми з братом збирали листя, нанизували його на дроти, щоб сушити, а потім пучками перекладали на горище. Тоді наші сусіди поверталися додому з посиденьок, задимлені від самокруток.
У школі я почав записувати цікаві історії, діалоги, сценки, міцні вирази в окремі зошити. Вони були з кухонь, пасовищ, жнив, ночей на току та лісових поїздок. На палиці, що слугувала мені пастушим знаряддям, були вирізані літери ПАЖ – так я зізнавався у своєму бажанні стати письменником або журналістом. Доля зійшлась – я став і тим, і тим.
В журналістиці починав із гумористичних сценок «Виховна година», «Коров’яче меню», «Мільйонер». Писав здоровенну повість «Дем’янові яблука». На засіданні київської літстудії початківців один письменник розкритикував її так жорстко, що інші напрочуд припинили працювати над своїми творами. Мене ж погана критика лише загартувала.
Перші справжні твори вийшли у «Вільному слові»: «Телячий бізнес», «Дурний клопіт», «Посіяна гривня», «Космонавти полетіли», «Балонова курточка».
Потім надіслав кілька написаних текстів у Київ до друга Петра Кулінця. За кілька днів він повідомив, що твоє письмо похвалили. А посеред літа 2020 року прийшла бандероль із другим номером журналу «Березіль» – там мої два оповідання і вступне слово Петра!
Ця несподіванка настільки мене вразила і розчулила, що я не стримав сліз. Це був справжній тріумф – надрукуватися у такому поважному журналі.
Після дебюту у «Березолі» написав нові оповідання та повісті. Та під час роботи над третім твором «Пропащий спецназ» потрапив до лікарні. Померла моя 38-річна донька Оксана, я пережив страшні муки безпорадності, доглядаючи за нею та її дитиною з тяжкою формою ДЦП.
Казав собі, що тепер ні книги, ні того, що хотів створити, ніхто не побачить.
Проте вірю, що Бог дав мені сили зберегти пам’ять і дописати розпочате. Я не шкодую себе і не гаю часу. Єдина проблема – час обмежений.
Внучка Емілія-Марія, овдовіла, потребує багато уваги. Вона не ходить і навіть не сидить, майже не бачить, тож за нею завжди потрібен догляд. Від цього страждають усі удома: дружина, донька і я. Ми лягаємо пізно, вставати доводиться рано, деякі дні сплю всього 4-5 годин, але тримаюсь і працюю.
Як реальні люди стають героями прози
– Чому твої оповідання мають підзаголовок «невигадані історії»? Всі вони мають реальні прототипи?
– Так, бо це справжні історії – чиста правда. За ними стоять конкретні люди, яких я добре знав або частенько зустрічав. В кожного героя, навіть другорядного, своя мова, автентичні слівця і звороти. На мою думку, так має бути в щирій прозі. Професор, голова колгоспу, ланкова, депутат чи козацький писар – не можуть усі однаково говорити, хоч би вони й жили поруч.
– Де проходить межа між реальним та художнім осмисленням?
– Вона є і відчуття цієї межі приходить з досвідом, з роками, з тим, як ти працюєш зі словом і що вкладаєш у текст. Звісно, ти не знаєш всього, не міг бачити і чути все. Але чим краще знаєш своїх героїв, чим більше деталей додаєш, тим достовірнішою стає оповідь.
Нещодавно я закінчив художньо-документальну повість «Дари рясної долі». Головні герої, достойне подружжя, під час роботи часто додавали нові деталі і коли я їм читав книгу, вони казали: «Ти ніби там був і все бачив!»
Можливо, я тебе переконав, можливо ні. Іншої відповіді немає – треба зануритися у час і обставини, відчути героїв, полюбити їх, тоді твір вийде справжнім.
– Чи впізнають себе люди у твоїх творах?
– Живі – впізнають. На жаль, багато вже відійшли. А їхні сучасники безпомильно скажуть, про кого йдеться.
– Журналістика допомогла тобі в письменництві, чи навпаки – забрала час?
– Думаю, що перш за все допомогла. Адже майже сорок років я працював серед різних людей, і не було двох однакових історій. Хтось став прототипом окремої оповіді, а хтось живе у збірних образах.
– Чи вже тоді, працюючи у газеті, ти відчував, що варто писати більш повно і художньо? Чи мав ціль написати оповідання чи повість?
– І так, і ні. Наприклад, ми зустрічалися з італійцем Яносом Стрєлєцкі-Рівером, який подорожував світом на велосипеді. У «Вільному слові» вийшло велике інтерв’ю з ним під заголовком «Подорож, гідна пера Жюля Верна».
Але я залишив собі нотатки і через двадцять років повернувся до цієї історії. Вийшло оповідання «Дві свічки сеньйори Федори». Для точності багато дізнавався у двоюрідної сестри Лесі, яка давно живе в Італії.
Історія, що чекала на повість сорок років
– А який твір ти писав найдовше? Що давалося найважче?
– Без сумнівів це художньо-документальна повість «Борг милосердя». Цю історію я тримав у пам’яті близько сорока років. Вона неймовірна і зовсім не схожа на радянське трактування Другої світової, яке героїзувало Червону армію.
Історію розповів мені один поліщук, колишній фронтовик. Це було навесні, поки лежав сніг, і я збирав матеріали для серії публікацій про радянських десантників на Рівненщині 1943 року. Приїхав у село із співробітниками КДБ. Вони швидко впоралися з завданням, розпили пляшку настоянки і пішли пити далі.
Я ж помітив у дворі господаря, що рубав дрова. Він ледь не перелякався, коли побачив мене, думав, що теж з КДБ. Почувши, що я журналіст, розповів цю приголомшливу історію. Повість опублікували в двох журналах, та я працював над нею близько року, щоб добути виключно достовірні факти.
– А що не так у сучасній журналістиці?
– Потрібна грамотність. Більшість людей вживають орудний відмінок неправильно, на кшталт російських закінчень. Скажу наприклад: «гатять по житловим будинкам», а правильно буде «по житлових будинках». Повно русизмів, спотворених слів. Де люди навчаються? І ця гонитва за сенсаціями! «Шокуюче зізнання», «неймовірна правда», «сенсаційні подробиці» – ці словосполучення вже хвилюють і набридли. Репортери часто втручаються в особисте, про що краще мовчати, і розповідають зайве.
– Як ти відпочиваєш від писання? Скільки часу це займає?
– Для мене писати – це щастя! Якби не сімейні справи, я б і носа не показував з кабінету. В художньому слові я розкошую, мені приємно підбирати слова, творити образи, діалоги, пейзажі.
