«Шлях до неба» у Рівному вшанували пам’ять Олександра Храпаченка
Чи варто повертатися до подій Революції Гідності у часі некрологів і мрій про перемогу? Серце відповідає однозначно: «Ні». Коли дивишся репортажі з Інститутської, воно б’ється швидше, бо ти вже неодноразово бачив, як Герої Небесної Сотні йдуть до неба. І серце, як в лютому 2014-го, відчуває щось інше.
А я задумуюсь про інше: як б’ється серце батька вбитого сина? Тато Олександра Храпаченка сидить просто переді мною. Мама ж поруч із сином – на небесах.
В експозиційній залі Рівненського міського будинку культури зібралися однокласники, вчителі, друзі, однокурсники та учні Рівненського ліцею №19. Вони прийшли віддати шану Герою Небесної Сотні.
18 вересня Олександру Храпаченку виповнилося б 39 років. На світлинах і відео усміхнений хлопець залишився назавжди 26-річним. У його очах палало життя, у серці жила безліч мрій. Проте куля снайпера 20 лютого 2014 року об 11:28 обірвала їх.
Як описати атмосферу цієї події, яку режисер Юрій Ширко назвав «Шлях до неба»? Це світлий сум, теплі спогади і глибокий жаль через людину, яка могла зробити ще надто багато. І водночас усвідомлення втрат, які Україна зазнала, захищаючи право бути собою. Як було б добре, якби герої залишалися серед нас живими.
Ровесники Олександра, зібравшись у день його народження, ділилися історіями зі школи й університету – ніби на справжньому святі. Згадували кумедні моменти, його незмінне почуття гумору, щирість, харизму і добре серце. Розповідали, як він міг передати всі емоції без слів, як разом вони творили від капусників до театралізованих постановок, і як його любили дівчата.
Говорили про таланти і мрії випускника кафедри театральної режисури РДГУ, який обожнював творчість, грав на сцені та походив у гори. І чому не міг залишатися вдома, коли Майдан скликав до боротьби.
Твори про Олександра Храпаченка відзначені у матеріалах Національного музею Революції Гідності. Проте слухати тих, хто ріс поруч із ним, – зовсім інший досвід. Це одночасно урок-сповідь і урок мужності. Важкий, але дуже потрібний.
Особливо цінно, що на захід прийшли одинадцятикласники рівненського ліцею №19. Вони уважно й із повагою слухали спогади.
Особливе слово сказала вчителька Зоя Наконечна. Вона згадала, як привела Олександра до цієї школи та як бачила його перші ролі, які досі залишилися в пам’яті.
– Зою Вікторівно, дякуємо, що сьогодні зібрали нас разом, – сказали випускники 2004 року, які після заходу знову знайшлися поруч із вчителькою.
Їх уже не назвеш дітьми, але для неї вони залишаються такими назавжди.
Однокласник Сергій Назарук поділився спогадами про останню зустріч із Олександром:
– Після того, як майданівців обливали крижаною водою, Сашко захворів і ненадовго повернувся в Рівне. Говорив захриплим голосом, але казав, що хоче якнайшвидше повернутися до своїх побратимів у «Волинську Січу». У сотні Сашко був ройовим.
Побратими згадують, що навіть в останні хвилини він думав про інших.
В стрічці «Воскресіння» Олександр зіграв солдата, який повертається з війни додому. Та ця символіка не стала реальністю.
Сашко повернувся до рідного міста назавжди – у Алеї Героїв, меморіальних дошках, мистецьких інсталяціях, премії та «Золотій Зірці» Героя України. І найголовніше – у пам’яті тих, хто його знав і любив.
Шлях до неба у кожного свій. Хтось залишає яскраві сліди, а хтось минає тихо. Олександр Храпаченко залишив пам’ять про людину, яка встояла вірною своїм талантам, покликанню, друзям і країні.
Мирослава ЖОВТАН, членкиня НСЖУ
